– Неприємно на тебе дивитися! – сказав Тетяні наречений. – Ти хоча б перед весіллям приведи себе в порядок!
– Дочка не від мене! Це точно! Не моя це дочка. Дівчина зовсім на мене не схожа, – кричав Олексій.
– Та-ак. Липовецька Ольга Юріївна, двадцять років, незаміжня, закінчила курси діловодства, навіть встигла попрацювати цілий рік секретарем. А чому звільнилася? – Геннадій Полікарпович уважно подивився на здобувачку поверх окулярів.
– Сиди! Нас немає вдома! – спокійно вимовив Петро.
Коли я з’явилася на світ, мої батьки самі були майже діти: мамі 17 років, а татові 18. Жили ми неблагополучно: батьки віддавали мене до бабусь і дідусів, так як вони постійно займалися з’ясовуванням стосунків. Ніхто за мною особливо не дивився, не виховував, як могла, так і виживала.
— Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла. Я подаю на розлучення! — Чоловік голосно грюкнув дверима, навіть не підозрюючи, як сильно прорахувався…
— Льоль, може, вже вистачить цей дитячий сад влаштовувати? — запитала мама, тяжко зітхнувши. — Ми всі чудово знаємо, що лише завдяки тобі твій чоловік став тим, ким є зараз. І що це за життя таке, якщо він тебе соромиться?!
“– Зіна, твої онуки обірвали всі мої кущі лохини! Сусідка навіть не здивувалася. – Ну то й що? Діти ж. – Як що? Вони знищили весь мій урожай! – Тонь, ну що ти засмучуєшся. Подумаєш, ягідки якісь
Тетяна обережно дістала зі шафи стару фотографію, на якій усміхнений темноволосий хлопець обіймав її, тоді ще п’ятнадцятирічну дівчинку. Вона й досі пам’ятала той морозний передноворічний день, сповнений безтурботним сміхом. Андрій повернувся з першої сесії, привіз їй величезного плюшевого ведмедя та цілу коробку цукерок.
— Не бачу сенсу залишати ключі, — кинув Андрій, стоячи у дверях зі спортивною сумкою в руці. Не валіза — ніби на тренування зібрався, а не на розрив після десяти років шлюбу.